Стр. 16 - P

Упрощенная HTML-версия

16
української мови на урядовому рівні (в установах, школах, не без спроб
проникнення в побут), переслідуванням українських національних традицій,
цілеспрямованим окатоличенням і спольщенням населення.
Політика винародовлення корінного населення краю не оминула й церкву.
Особливо на Волині, де її змосковщення за роки царату намагалися використати в
політичних цілях польські шовіністи (Див. Річинський Арсен. Проблеми української
релігійної свідомості. - Тернопіль: «Воля», 2000).
Здавалось, поразка у визвольних змаганнях з усіма політичними наслідками
принесла зневіру і занепад духовних сил народу, що раз і назавжди згасить
пломеніючу волю до боротьби за самозбереження в ім'я незалежної і соборної
України. Так думали і до цього прагнули полонізатори західноукраїнських земель,
заздалегідь втішаючи себе, що II Річ Посполита нарешті виконає особливу місію
«прометеїзму», покликаного «визволити» і об'єднати від «моря і до моря»
неросійські народи Сходу і створити могутню світову державу. Погляньте на мапу
тих часів, де Польща разом з загарбаними землями Литви (Віденський край),
Західної Білорусії та України рельєфно виділена контурами «серця» в центрі (?!)
Європи, що повинно було під впливом костьола містифікувати шовіністичні почуття
разом з ілюзією віри в історичне покликання польської шляхти.
Чи могли безкарно творити чорну справу неоколоністи Галицько-Волинського
краю? Адже історична пам'ять народу зберігала діяння великих князів «руської
землі», немеркнучу славу козаків, Запорізької Січі, національно-визвольної
боротьби 1646-1654 років, державотворчість Б. Хмельницького, І. Мазепи, П.
Орлика, захисників Батурина, самовідданість гайдамаків, недавню звитягу Січових
Стрільців, «юного цвіту України» під Крутами, що в полум'яному слові Кобзаря на
генетичному рівні нації формувало і зберігало незбориме прагнення до свободи і
незалежності, духовно єднаючи народ український від Сяну і до Дону.
Ще не змовкли останні постріли визвольних змагань, ще не загоїлись рани
борців за волю, ще не спала сльоза за втратами на полях борні — потреба
переосмислити національну ідею уроками невдач і поразки ширилась серед
учасників недавно збройної боротьби на еміграції і в краї, серед освічених кіл
населення під прапором Самостійної Соборної Української Держави. До нових
визвольних змагань тягнулася молодь. Самосвідомістю єднання народу стала
незламна віра у власні сили, у нездоланні національні почуття, у всеперемагаючу
любов, аж до самопожертви, з іменем Бога в ім'я України. «...Був це рух спонтанний,
- наголошує автор книги «Становлення ОУН», - що не потребував ініціяти з зовні
або інструкцій з якогось керівного центру (Книш Зиновій. Становлення ОУН. - К.:
Видавництво ім. Олени Теліги, 1994. - С 17). У цьому зв'язку з почуттям вдячної
шани звернемо увагу на промовисті віхи формування в масовій свідомості
українського націоналізму як
світогляду,
організованими силами нашого народу.
1920. Заснування УВО (Української військової організації) в еміграції
(Чехословаччина) під проводом офіцерів Українських січових стрільців. Головна
мета - збудувати Українську Самостійну Соборну Державу. Для цього ширити дух
непримиренності до загарбників, який мусить привести до загальнонаціонального
повстання українського народу.
Віддана національній справі, УВО з перших днів стала запалюючим
прикладом опору окупаційній владі. її програмні слова, як промінь Сонця в краплині
роси, відобразили нездоланний дух того часу на порозі звершень нового покоління
борців за волю України. «Мусимо змінити психіку нашої суспільності і психіку