Стр. 19 - P

Упрощенная HTML-версия

19
гідності в наступних рядках книги «Степан Бандера - символ революційної
безкомпромісності». «Із шкільних заль, - читаємо на її сторінках, - викидали
польські державні герби, що були символом польського панування на українських
землях, та прив'язували їх ранком собакам і коровам до хвостів, щоб ті волочили
символ польського панування по вуличному смітті й болоті. А вранці діти
відмовлялися відповідати учителям на запити в польській мові, домагалися
навчання в українській мові і закликали польських учителів забиратися з
українських земель до Польщі. Ця акція була проведена в несподівано широких
розмірах. Українська шкільна дітвора виявила подиву гідну відвагу в часі
проводження акції та мужність в часі поліційного слідства, а батьки й матері
солідаризувалися із своїми дітьми й масово ставали активно в їх обороні перед
поліцією. Ця акція засіяла зерно національної свідомости й ненависти до ворожого
панування над українським народом та бажання активної участи в революційній
боротьбі за національні права в неодного сільського хлопця, що виріс опісля на
відважного бійця Української
Повстанської Армії» (Мірчук Петро. Степан Бандера символ революційної
безкомпромісності. - Нью-Иорк-Торонто, Ліга Визволення України, 1961. - С 21).
Хай для історії національного виховання з почуттям вибаченням за
нескромність перед читачем залишаються рядки одного з авторів,
як його маму
оштрафував патрульний поліцай лише за те, що її 4-річний (!) «синек» на вулиці
розповідав вірша про Т. Шевченка ровесникам та їх мамам.
Зазначені слова «завіримо» свідченням тих часів: «Царем і Богом у
галицькому й волинському селі 30-их років був поліцист. Він міг кожного
запроторити в тюрму..., він безмежно дошкуляв дрібними адміністративними
карами..., він міг зламати кар'єру кожної людини...» (ОУН: 1929-1954... - С. 96).
І чим більше лютувала влада окупантів, тим завзятіше наростав рух
опору.
Справжньою школою виховання національної свідомості було відзначення
роковин Кобзаря та історичних дат, догляд могил козацької слави та звитяги січових
стрільців, масові гуляння (фестони) святково одітих в барвисті українські строї
учасників, а Народні Доми без перебільшення були закладами національної
культури, формування високо свідомої духовності.
У зв'язку з цим не можна не згадати патріотично налаштованого духовенства
Греко-Католицької Церкви в Галичині та українізованої Православної Церкви на
Волині. Автор цих рядків пам'ятає, як богослужіння завершувались проповіддю про
страсті Христа у зв'язку з долею поневоленого краю. І прихожани залишали Божий
храм з неперевершеною вірою у воскресіння України, за що політичні
переслідування не обминали духовних пасторів свого народу. Вони готові були
ділити невтішну долю пастви в муках страждань за світло Всевишньої Правди на
«поруганій землі наших пращурів». Підтвердженням цих слів є переслідувані в
умовах П Річі Посполитої, жах понівечених в катівнях НКВД (1941), суди й
заслання у післявоєнні роки лише за віру в національній церкві (Див. зокрема:
Кишенева ревізія у греко-католицького священника // газ. «Свобода» за 6 вересня
1936; Перед Чортківським окружним судом // газ. «Народна справа» за 2 жовтня
1938).
Під всяким приводом духовенство відмовлялося відзначати роковини (11
листопада) Польської держави. Водночас пильно берегло (1 листопада) освячення
пам'яті полеглих у визвольних змаганнях 1918-1921 pp. За донесенням поліції в