Стр. 20 - P

Упрощенная HTML-версия

20
промовах і проповідях звучали заклики до гуртування народу в ім'я «оф'яр»
(жертовності), додамо, за святу справу свободи і незалежності (Див. зокрема
Державний архів Тернопільської області Ф. 276.0п.1.0д.зб.586.Арк.56, 69).
Загальнонародного здвигу не могла здолати пацифікація («утихомирення»)
1930. Масове побиття селян Галичини і Волині поліцією і військами повинно було
терором зупинити наростаючий опір українського населення, раз і назавжди вбити
його волю до боротьби за свободу і незалежність. Дії II Річі Посполитої у XX
цивілізованому столітті викликали осуд громадськості світу, загострили лише
політичну ситуацію в державі.
Захиталось міжнародне довір'я до Польщі, коли уряд за допомогою дефензиви
(охоронної поліції) не застеріг терористичного акту у Львівському консульстві
Радянського Союзу. Його здійснив 19-річний гімназист Микола Лемик, щоби
привернути увагу світу до втаємниченого Кремлем голодомору (1932-1933) в
Україні і «знову заманіфестувати свою непримиренну поставу до кожного окупанта
на українській землі» і, водночас, виявити протест українського народу, «в імені
якого виступала ОУН» (Див. ОУН: 1929-1954..., -С 98).
Найбільш вагомий відгук у світової громадськості викликала бойова операція
ОУН 15 червня 1934 р. Вдалий замах Григорія Мацейка на міністра внутрішніх
справ Броніслава Пєрацького - активного організатора і керівника пацифікації -
відбився «голосною луною у світі... В світовій пресі, -наголошують свідки цих
подій, — широко писалося про ОУН, коментувалася її політика й революційна
діяльність» (Там само. - С. 92).
Варшавський суд над 12-ма членами ОУН з 18 листопада 1935 по 13 січня
1936 довів, що в II Річі Посполитій, змушені були визнати польські часописи,
«молоді люди (вік яких в межах 21-31 року - А.Г.) готові були прийняти смерть в
ім'я добра свого народу».
Суд перетворився на політичну маніфестацію, де «слуги закону і порядку» не
могли протидіяти очевидним фактам гноблення корінного населення краю. Вони
були настільки переконливі, що викликали осуд свавілля владних структур в
демократичній пресі Польщі і за кордоном. Подихом того часу віють слова
Варшавського тижневика «Вядомосці літерацке» (за 15 грудня 1935), що «ті [молоді
- А.Г.] люди..., бажаючи служити справі свого народу...», змусили «три четвертини
польської преси», яка «не хотіла знати слово «український», впродовж оцих трьох
тижнів навчилися цього слова і вже його [ніколи - А.Г.] не забудуть». Підсудні
довели, що «Україна» не є «штучним творивом, яке зникне з останніми слідами
австрійської держави, якої творивом вона була», що «Україна» не вигадана у Відні
чи Берліні або виникла під впливом «агітації з Канади». Навпаки, « Україна» своєю
ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх неспокійних часів,
коли то Січинський вбив... намісника Потоцького...» І далі. «Це мусіло бути щось
важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роль держави зуміли знищити в
цих людей захоплення молодістю і життям, і замість того зродити думку про
вбивання та самопожертву».
Додамо лише - з почуттям священного обов'язку перед знедоленим народом та
з почуттям відповідальності перед його віковою історією... (Цит. Мірчук Петро.
Степан Банд ера - символ революційної безкомпромісносте..., -С 51-53).
Засудивши до смертної кари Степана Бандеру та його двох товаришів (інші
отримали різні строки ув'язнення), виконати вирок польська влада не зважилась.
Надто широкий відгомін судового процесу викликав симпатію до