Стр. 21 - P

Упрощенная HTML-версия

21
українського визвольного руху. «В такій ситуації, - читаємо в зазначеній вище
монографії, - виконання присуду смерти було б тільки додатковим ударом по
авторитету польської влади, а серед українського громадянства це скріплювало б
протипольські настрої» (Там само. - С 54).
В пошуках зміцнення влади, яка скомпрометувала себе в очах демократичної
громадськості, владоможці П Річі Посполитої поспіхом шукали шляхи
«нормалізації» українсько-польських відносин. Тому смертну кару було замінено
довічним ув'язненням. В іншому випадку можна було чекати загострення
українського національного питання на тлі світової громадської думки.
Насправді цей «жест» не означав «примирення» через «нормалізацію»
відносин. Учасники Варшавського процесу стали ще раз перед судом у Львові, який
тривав з 25 травня до 26 червня 1936. На цей раз проти членів Крайової Екзекутиви
(Проводу) ОУН та членів боївки, яка діяла в Галицькому краї. Мета очевидна -
викрити керівний склад разом з членами організаційної структури і без зайвого
«галасу» посилити наступальні дії аж до ліквідації Організації Українських
Націоналістів. Завдяки «нормалізації відносин» процес проходив українською
мовою, що робило його доступним населенню краю. Водночас смілива наступальна
тактика Степана Бандери перетворила судовий процес на трибуну визвольних ідей,
заключним гаслом яких було зміцнювати ряди борців за волю народу.
Фарисейська «нормалізація» і «примирення» передбачали водночас зовнішні і
внутрішні каральні чинники проти західноукраїнського визвольного руху.
Застрашені зростаючим розмахом боротьби, яка докотилася аж до Варшави, урядові
представники П Річі Посполитої на форумі Ліги Націй в Женеві змушені були
звернутися «з пропозицією міжнародних санкцій проти тероризму». Головна мета -
відмовити в захисті політичним емігрантам, які вимушено покидали рідний край
(Див. ОУН: 1929-1954..., — С. 92). Головним чином це стосувалося оунівського
підпілля, яке в краї було єдиним цілим з закордонними частинами під проводом
Євгена Коновальця.
В одночас дещо мінялася внутрішня тактика каральних операцій. Робити їх
«гласно» - арештами і судами - означало збуджувати громадську думку, яка кожен
раз буде посилювати ряди українського революційного руху. Вибрано було
«негласну» форму. Тим більше, що було частково викрито Крайовий провід на чолі
з Степаном Бандерою, не обминуло й сітки оунівського підпілля. На цей раз
каральним застереженням було обрано адміністративне заслання, яке не вимагало
слідчих дій, судової тяганини за участю адвокатів, цікавої до всього преси та ін., що,
як показав досвід, лише популяризує організацією, формує в молоді «романтику»
антидержавних вчинків.
Для цього 17 червня 1934 р. почав діяти концентраційний табір в містечку
Береза (від монастиря ордену картузіан, котрі осіли тут ще у 1645, походить
Картузька) в колишніх казармах російської армії, розквартированої в Західній
Білорусі в часи московсько-імперської окупації. Час адміністративного заслання -
три місяці. Якщо затриманий після зазначеного строку погоджувався на «покаянну»
розписку, його відпускали, звісно, під нагляд поліції. Якщо ні, то він отримував
чергових три місяці адміністративного заслання, що могло продовжуватися до
невизначеного часу.
Які ж «хороми» приготували польські каральні органи здебільшого для
свідомих українців (у першу чергу, членів ОУН), частково білорусів і всіх інших, які
були не згідні з політичним режимом пілсудчиків?