Стр. 462 - P

Упрощенная HTML-версия

462
прийшли два офіцери і декілька солдатів з багнетами. Біля входу розмістили два
кулемети і кільканадцять ручних гранат. Усім сказали повернутися обличчям до
стіни і стати на коліна, тримаючи руки вгору. Стоячи у такій позиції, кожен думав,
що це остання хвилина його життя. Але так не сталося. Замість стрілянини,
розпочалась жорстоке биття прикладами карабінів та копання міцними чоботами. Не
можу сказати, скільки це тривало, аж потім нарешті видали наказ: «Йти спати».
Спати мали у цій самій позиції, дозволили лише опустити руки і тулуб на землю.
Позицію ніг міняти не дозволено. Кожен мусів стояти на колінах з опущеними
руками і тулубом. Биття не призупинялось. Солдати скакали з однієї спини на іншу,
били ув’язнених по плечах, голові, аж до ночі. Рано будили новими ударами.
Належить зазначити, що під час цієї неволі ув’язнені лежали на голій підлозі без
жодного накриття. Шість тижнів неволі лежали на твердому. Протягом дня могли
сидіти з підігнутими під себе ногами, але тісно один біля одного, щоб не могли
зовсім рухатися. За найменший зайвий рух, їх тяжко карали. Тепер повернусь до
першого записування ув’язнених. Кожен назвав своє ім’я та прізвище, котре угорці
записували. Записували також їхні речі (окрім пальто і одягу). Речі в’язнів, такі як
годинники, гроші, ланцюжки, золоті пера, портмоне і тд. Складали на стіл, або під
стіл, звідки зникали до кишені солдатів. Деякі в’язні мали при собі значні суми
грошей. Володимир Забавський мав у себе 30 тисяч, Василь Колодій мав близько 35
тисяч і все це пропало невідомо де. Навіть взуття, котре у в’язнів забрали, теж
кудись зникло і більша їх частина була боса. Потім їм міняли одяг і плащі на старі
речі. Невдовзі вони виглядали, як жебраки. Найкращим свідченням того є приїзд цих
в’язнів до Польщі. Кожен з них приїхав брудний, зарослий, голодний і занедбаний.
Більшість з низ була на пів гола і боса. В’язні жодного разу не міняли білизни. Між
ними кинулись воші. Бити їх не можна було, хто бив, того самого страшно били. Так
минав день за днем, але приходили нові солдати і били в’язнів досхочу. Стільки,
скільки хотіли. Коли прослуховували, били найгірше. Без милосердя і людськості.
Кожного прослуховували декілька разів і за кожним разом немилосердно били.
Часто, в’язні давали неправдиві свідчення. Таким чином рятувалися від катувань.
Нещасним був той, на кого таке оскарження поклали. Таку нещасну людину били по
кілька разів вдень, часом цілими тижнями, поки вона не зізналась у тому, у чому її
неправдиво оскаржили. В’язні неодноразово приповзали рачки, бо від побиття не
були в змозі стояти на ногах. Поламані ребра, відбиті легені, побиті статеві органи
не були рідкістю. Маю враження, що якби комусь з них сказали, що вбив свою матір
і батька, то вони у цьому зізналися б, знаючи, що їхні батьки живі і здорові. Хто ж
витримає биття гумовими палками по статевих органах, яке тривало тижнями?
Неодноразово люди, які прослуховували, були у стані сп’яніння. Мені відомо, що
прослуховуючи одну людину, солдат випивав ¾ літра вина. Скільки він випив до
того і після того, невідомо, але потім він іще прослуховував багатьох в’язнів.
Характерним було те, що представники органів, які прослуховували, не розмовляли
ані польською, ані українською. Один з них говорив трішки німецькою. Бувало так,
що ув’язнені кивали головами не розуміючи, що до них говорять, а у страху перед
побиттям, погоджувались на все. Усі ці факти, можуть бути підтверджені,
арештованими, бо пережили їх усі на власній шкірі. Одного дня приїхали двоє
людей у цивільному у товаристві угорських офіцерів. Увійшли до залу. Пани у
цивільному споглядали в глибокому мовчанні на групу в’язнів, а в’язні пильно
дивилися у вічі цим чоловікам. Так пройшло декілька хвилин. Кожен ув’язнений
інтуїтивно відчував, що ці панове з польського консулату. На серці стало легше і