Стр. 463 - P

Упрощенная HTML-версия

463
кожен зрозумів, що не все ще втрачено, що ще хтось цікавиться долею в’язнів. Це не
була жодна інтервенція Волошина, не була це інтервенція німецького консулату – це
були поляки. Після хвилинного мовчання один з чоловіків запитав українською
мовою: « Хто у Вас хоче вернутися до Польщі?» У відповідь роздались голоси: «Я!
я! я!»
За лічені секунди весь зал повторював, що всі погоджується! Потім пани з
консулату вийшли і усіх охопив відчай. Чому нічого більше не сказали? Чому так
швидко пішли? Може ще повернуться? Іскра надії уже зберігалась. Так минав день
за днем, тиждень за тижнем і нічого не мінялося. Відношення угорців до в’язнів не
змінювалось. Нові побиття, голод, воші – це все було на порядку денному. Так
пройшов місяць. Потім в’язнів вивезли вглиб угорської держави до «Göröszalas»,
коло Нийригаза. Тут життя в’язнів було таким самим, як попередньо. Одного дня
прийшла звістка, що приїде хтось з Польщі. І дійсно через три дні приїхало двох,
трьох людей у цивільному. Тим разом вони були набагато молодші, від тих, котрі
приїздили попередньо. Метою візиту було визначення осіб, які перетнули
нелегально кордоні і не мешкали на території Чехословаччини. Цю звістку
прийняли з великою радістю, бо кожен тішився, що врешті вирветься з рук угорців.
Я особисто, маючи право поїхати в Чехію, бо там я прожив 18 років, зголосився
добровільно до Польщі. На зауваження, що я напевно втратив польське
громадянство, я пояснив, що я поляк і постараюсь повернути громадянство. Таким
чином я дістався до першого транспорту. Кожен тішився, що покидає Угорщину і
кожен присягав, що цієї землі у своєму житті більше не побачить. Ми їхали день і
ніч, аж приїхали до Сянок. У Сяноку ми були передані у польські руки. Мушу
признати, що перший момент був дивним. Ми не чекали нічого злого, але того, що
нас поляки не будуть бити зовсім, ми не очікували. Строга, але добра поведінка з
в’язнями завоювала прихильність. Ми звикли до голоду і биття. Поляки нас не били
і поводилися з нами по - людські. Питали, чи ми не голодні. Якщо хтось хотів їсти,
військові приносили суп і хліб, хто що мав. Ділився з голодними в’язнями. В’язні їм
симпатизували. На наступний день прийшла поліція, щоб вивезти нас з Сянок. У
потязі ми були здивовані ще більше. Постові обходилися з в’язнями дуже лагідно.
Комісар, обходився з нами, як з своїми дітьми. Ми їхали два дні і одну ніч.
Протягом цього часу ми два рази їли теплі страви. Отримували 1 кг білого хліба на
день і 400 г ковбаси. Арештовані не могли повірити, що така велика порція
видавалась на один день. В’язні змінювалися, у їхніх очах видно було вогонь надії,
з’являлась усмішка на устах і бажання жити. В’язні скаржились на своїх проводирів.
Було чути, як між собою розмовляли (маю на увазі про поляків): «Ці люди не такі,
як угорці». Або: «Як ти думаєш, це свої люди?» Коли комісар звернувся до нас з
короткою промовою, декотрі аж розплакались, наприклад арештований Процик.
Такі сцени супроводжували нас аж до Берези-Картузької. У Березі-Картузькій з
нами поводились строго, але добре. Там було чисто, їжі під достатком, здоровий
житній хліб. Основне, що до нас ставились, як до людей. Арештовані помалу
повертаються до тями, відходили від страждань, яких завдали їм угорці. Більшість
дня проходить у спогадах про рідні села і домівки. Про минуле говорять мало, а як
говорять, то нарікають, як їх проводирі завели до нещастя. Більшість цих людей
присягла, що ніколи не будуть втручатися до політики і що після повернення ніколи
не покинуть свого рідного села. Щодо цих інтелігентніших, то можу лише сказати,
що єдиний Федак мав мені за зле, що я признався до того, що я поляк. Так ніби мене
бойкотував. Данищук вважав, що я поступив правильно, що не виїхав до