Стр. 464 - P

Упрощенная HTML-версия

464
Праги(Чехії), а до Польщі. Пояснював, що еміграція не принесла нічого доброго, бо
людина тиняється по світу. Щодо покарань, які очікують в’язнів, ходять різні
розголоси. Одні говорять, що ми просидимо три місяці в Березі і нас випустять о
дому. Інші кажуть, що суду не буде. Інші, що в’язнів вивезуть з Польщі і т. п. Для
самого мене важливо, якнайшвидше піти під суд, щоб після довгих 18 років, котрі
провів у Чехії, повернутись у свої рідні сторони. Як дістався до світу і до Берези-
Картузької, хочу коротко викласти наступними словами.
II частина
Я народився 6 січня 1906 року в Новому Місті біля Перемишля. Мій батько,
Йосип Сікорський, був будівельником, а мама походила з родини Лапінських. Свого
великого маєтку ми ніколи не мали, тому батько великого акценту на шляхетське
походження свого роду не клав. Однак завжди гордо розповідав нам про те, що рід
мав власний герб – п’ятикутну корону. Вірю, що цілком по-іншому виглядали би
стосунки в родині, як би його не вклала у ліжко заразна недуга. Батько хворів три
роки, і всі наші запаси вичерпалися остаточно. Мати й далі готова була рятувати
батька будь-якою ціною, але хвороба була сильнішою. Батько помер перед
початком світової війни, у віці 46 років. Матері залишив шестеро дітей і трохи
боргів. Я був наймолодшим. Коли помер батько, мені було сім років. В сім’ї настала
біда та злидні. Мати не могла усіх нас вигодувати. Тут попався греко-католицький
священик, який запропонував матері, що забере мене до Перемишля до школи.
Мати, хотіла цього, чи ні, погодилась, бо усіх нас утримати вона не була в стані.
Священик мене віддав до русинського притулку, де я ходив до школи. Священик
наполягав, щоб мати дала згоду на зміну мого визнання - з римсько-католицького на
греко-католицьке. Мати, під тиском біди, погодилась. У притулку я був два роки. Не
витримав і утік між чужі люди, де найнявся у одного господаря пасти корови. Чому
я утік? На це є три причини: не вмів говорити русинською(бо вдома говорили усі
польською). Серед русинських дітей мені було самотньо і чужо. Друга причина-це
голод, який панував у притулку, бо це були роки війни. Третя – це очна трахома, яка
вибухла у закладі. Кілька дітей осліпло і я дуже боявся, щоб мене знову не
відправили до цього притулку. Я втік, але не до дому, а до господаря пасти корови.
Протягом кількох місяців мати не знала що зі мною, аж туга за домом мене привела
знову до рідної домівки. Не судилося мені довго залишатися вдома, бо моя швагерка
(брата дружина), від’їжджаючи до свого чоловіка до Чехії, забрала й мене з собою.
Мій брат тоді працював в автомобільному сервісі у фірмі Краусе в Бумбурку. Біля
свого брата, я навчився слюсарського ремесла. Так, десь в 1923 році, я пішов від
свого брата і почав жити за власний кошт, працював і робив все що можна.
Працював слюсарем, робітником на будівлях, мив посуд у ресторані, але вчився
старанно у цім часі, щоб добре скласти іспити у школі. Так здобув середню (чеську)
освіту. Після середньої освіти поступив на чеську політехніку у Празі, де закінчив 4
семестри. Далі, я не був в стані навчатися, бо нерви мої не витримували. Не міг
одночасно працювати і навчатися, бо матеріал був складний, а допомоги не було
жодної. Я був настільки вичерпаний нервово, що хотів вчинити самогубство. Куля з
револьверу пройшла однак, 3 см під серцем і встряла у хребті. Я залишився при
житті. Мене перевезли у хірургічну клініку доктора Шлофера у Празі. Поранення
було дуже важким, лікарі боялися вилучити кулю з хребта, бо могла наступити
раптова смерть. Молодий організм усе переніс. На думку лікарів ця рана була